Автор:
valeriy.drotenko
США варто посилити присутність у Чорноморському регіоні
06.09.2014 10:38:41
Ані росіяни в Україні, ані ісламісти в Сирії та Іраку, - не здатні
розгорнути серйозний наступ – його буде розгромлено авіаударом НАТО. Однак,
серйозних потужностей для явного домінування у регіоні у США немає. Та й сам регіон,
як такий, усвідомлено лише щойно.
Вустами приватного дорадника Білого Дому, очільника
прогнозувально-розвідницького бюро «Стратфор» Джорджа Фрідмана, було озвучено вірогідні плани американського істеблішменту щодо виходу
з сирійсько-іракської та української кризи.
Як зазначає Фрідман,
США опинилося у ситуації, коли вони воюють на два фронти – проти Росії в
Україні та ісламістів у Іраку, у той же час, і Росія, і ісламісти воюють лише
на один фронт та, відповідно, мають більше шансів виграти, сконцентрувавши усі
ресурси на досягненні перемоги. Також, експерт визнає, що у США на даний момент
відсутній план/стратегія успішного (для себе) подолання жодної з криз. Він не
виключає, що одним з можливих рішень США у цій ситуації буде «нічого не робити,
доки не стане зрозуміло, що саме треба зробити».
З іншого боку (і тут він близький до істини), якщо поглянути на географічне
розташування обох гарячих точок, то об’єднуючим чинником є близькість до
Чорноморського регіону, де США досі не мало ані стратегії, ані суттєвої
військової присутності: так, у Пентагону є Північно-Атлантична стратегія,
Карибська стратегія, Західно-Тихоокеанська стратегія, але жодної чорноморської –
вочевидь, з огляду на те, що регіон було досі визнавано сферою впливу Росії та
його «нецікавість» для США – адже тут, на відміну від Перської затоки, немає ані
нафти, ані газу, саме море – внутрішнє, з обмеженим режимом проходу військових
суден (згідно з Конвенцією
Монтрьо).
Експерт переконує, що можливим рішенням обох проблем (і ісламістської, і
української) є їх логічне об’єднання у одну стратегію – чорноморську.
Повністю наводити тут усю статтю я не стану, хоча вона настільки ж цікава,
настільки й довга. Зосереджуся на кількох цікавих попутних «інформаціях»:
НАТО нанесе авіаудар на захист України, у випадку, якщо російська агресія надто
«розійдеться» (практично відкритим текстом, як таке, що само собою
розуміється).
Однак, повномасштабна військова участь Альянсу в
регіоні на даний момент неможлива через відсутність відповідних структур у
басейні Чорного моря – наявним потужностям бракує взаємопідтримки, як і не
дозволяють вони Сполученим Штатам рішуче застосовувати силу в регіоні за
концептуального поділу його на чіткі театри бойових дій. США надають допомогу,
але, знову ж таки, не цілісно: декотрі сили США тут застосовуються, але без
чіткої місії, як і не ясно, чи у вірних місцях ця сила застосовується, як і не
зрозумілим є, якою має бути політика в регіоні.
Сподіваюсь, це дає вичерпну відповідь тим гарячим
головам, котрі звинувачують США у тому, що «вони нас зрадили» чи недостатньо
підтримують: справжня причина нерішучості військової підтримки полягає у тому,
що регіон упродовж останніх 70 років вважався або «нічийним», або ж у якості «хазяїна»
та гаранта безпеки у ньому розглядалася Росія-СРСР. Чорноморо-каспійський
регіон для США упродовж усього цього часу був і залишається такою собі terra incognita – і вони не полізуть сюди, не
розбудувавши підтримуючу інфраструктуру, не розібравшись, як слід, хто тут є
хто, - не в їхньому це стилі. Хоча, ув’язавшись
в іракську й афганську кампанії, вони вже волею-неволею «залізли» в цей регіон –
зараз до них доходить, де знаходяться «постромки» і важелі до стабільності у
ньому, потроху вимальовується цілісна картина.
Очевидним є, що самотужки США не зможуть
перетворити чорноморо-каспійський регіон на одну з опор цивілізаційного
розвитку, безпеки й стабільності – у цьому їм потрібні місцеві союзники. Фрідман
згадує у статті Румунію, котра вже є чинним членом НАТО та має посісти
центральне місце у майбутній розбудові відповідної військової інфраструктури (румунські
оглядачі
вже
наперед
запишалися «центральністю» своєї ролі). Туреччина теж є членом Альянсу, однак,
у світлі дедалі більшої авторитаризації та ісламізації тамтешнього політичного
режиму, покладання на цього союзника викликає дедалі більше сумнівів. Нарешті
було помічено Грузію та Азербайджан – особливі надії покладаються на останній.
Україна згадується у планах доволі обережно – досі не
член Альянсу і без чіткої перспективи такого, з нестійкою політичною ситуацією,
проблемною економікою, - вочевидь, вона для США поки що об’єкт, а не потенційно
самостійний гравець чи бодай союзник. Ким вона, врешті, стане, залежить від нас
самих. Від того, настільки самостійну зовнішню політику ми зможемо собі дозволити:
а це опирається на нашу обороноздатність, економічну міць та зовнішньополітичну
експертизу. Іншими словами, залежатиме від швидкості та результативності
реформ.