Символіст Дер Ністер та його неоднозначне ставлення до сіонізму
06.07.2017 16:53:00
Автор:
Валерій Дротенко
Спогади українця
Юрія Смолича проливають світло на цікаві аспекти особистості та світогляду
відомого радянського єврейського письменника, чий основний доробок складають
роботи на мові їдиш.
Коротка передмова перекладача
Українська земля
подарувала світовому єврейству чимало талантів. Однією з таких постатей є
символіст-фантазійник Дер
Ністер (справжнє ім’я – Пінхус Менделевич Каганович), що писав свої повісті
їдишем у першій половині XXст.
Уникнувши Голокосту завдяки евакуації, йому, однак, не поталанило вберегтися
від сталінських репресій. Нижченаведений переклад статті з американського
єврейського часопису Forward
(на їдиші - פֿאָרווערטס) відкриває як єврейському, так і
українському читачеві маловідомі широкому загалові шляхи переплетення доль української
та єврейської інтелліґенції доби «Розстрілянного відродження», а також
порозуміння між ними усупереч нав’язаній КГБ‑стьсько-кремлівської пропагандою
міфу про ендемічний та тотальний український анти-семітизм – хоча б уже тим
фактом, що мало не основним джерелом скупих відомостей про особистість цього
утаємниченого символіста є спогади українського письменника Юрія
Смолича.
***
Оригінальний
текст на «Форвертс» від
Міхаіла Крутікова, від 6 липня 2017р.
Дер Ністер,
майстер фантазійних оповідань та казок, що мусив пізніше перейти у своєму
доробкові до жанру соцреалізму, був неоднозначною людиною, що уникала
розкриватися незнайомцям. Про нього написано дещицю мемуарів, але, здебільшого,
вони описують його ранні роки. Тоді як 1930-ті роки, коли Дер Ністер пережив
творчу кризу та опанував свій новий стиль, лишаються найбільш таємничиму у його
житті. Після жорстких нападок з боку критиків по партійній лінії у 1929р., він
став надзвичайно обережним у висловлюванні власних думок, навіть у колі друзів.
На щастя, маємо
одне з джерел спогадів, що проливають світло на особистість Дер Ністера.
Написана українським письменником Юрієм Смоличем, ця книга тепер є частиною добірки
Дер Ністера, що зберігається у російському державному архіві літератури та
мистецтв у Москві.
Смолич був
видатним представником літературного істеблішменту часів Радянської України, а надруковані
ним власні спогади містять чимало цінних культурних та історичних деталей з
того часу. (Цілком передбачувано, його розділ про Дер Ністера не увійшов до
офіційного радянського видання). Смолич був харківським сусідом Дер Ністера у 1930‑х
роках, і вони добре потоваришували, особливо після того, як столицю Радянської України було перенесено з
Харкова до Києва у 1934р. Обоє письменників тоді залишилися у Харкові й відчували
брак плідності.
Смолич пригадує їхню першу зустріч: «Дер Ністер сидів на
лавочці у дворі спілки письменників та насолоджувався першими теплими променями
травневого сонця. Трохи нижче люди грали у волейбол. Обабіч, невеличка купка
письменників палила стоячи, вірогідно, під час перерви між якимось засіданням
чи дебатами у спілці. Вочевидь, серед обговорюваних тем була «недоторканна»
тема сіонізму».
Будучи українцем,
Смолич не надто глибоко розбирався у питаннях єврейської ідеології, тож
спитався у Дер Ністера його думки за сіонізм. Той відповів сердито: «То все злі
чутки. У жодній з моїх робіт немає ніякого сіонізму. Це маячня, я це ненавиджу,
розумієте?». Така різка реакція Дер Ністера шокувала Смолича.
Однак, по
закінченню зборів, Дер Ністер наздогнав Смолич і перепросив: «Вибачте, будь
ласка, товаришу Смоличу, я думав, що Ви один з «тих»!», - маючи на увазі
пролетарських критиків, що приписували йому «сіонізм». Між двома письменниками
виникла розмова, під час якої Дер Ністер детально роз’яснив, чому ж йому
насправді не подобається сіонізм: «Навіщо зубожілим євреям власна держава,
контрольована Бродськими та Ротшільдами та керована хасидськими равинами?...
Навіть якщо десять мільйонів євреїв таки дістануться Палестини – чи побачимо ми
за власного життя незалежність цієї невеличкої країни? Чи її в нас вкрадуть
багатії та політики крупних капіталістичних країн?».
Тим не менш, Дер
Ністер випромінював не менший скепсис щодо совєцьких проетків єврейської
сільськогосподарської колонізації і так само не вірив у світле майбутнє євреїв
у Біробіджанській автономній області. Свої сумніви він пояснював Смоличеві,
іронічно питаючись: «Чи прийшлась би Вам до душі пропозиція створити незалежну Україну, скажімо, десь у
Австралії?».
Навіть упродовж
1930-х, як і до революції, Дер Ністер залишався стійким прибічником життя
євреїв у діаспорі. Він сподівався, що совєцька влада продовжуватиме
підтримувати засновані у Совєцькому Союзі десятиріччя тому єврейські культурні
та громадські інституції.
Одночасно з цим,
Дер Ністер намірився опанувати реалізм у власній творчості, написавши низку
робіт у стилі, що був прямо протилежним його попередньому символізмові. На
переконання Смолича, причиною такого розвороту було не догодити совєцьким
ідеологійним потребам, а дійсно навчитися реалізмові як літературному знаряддю.
Смолич знову
зустрів Дер Ністера 1943р., коли останній повертався з Ташкенту, куди було
евакуйовано євреїв. Той сидів у віддаленому кутку Московського державного
єврейського театру, де його на той час тимчасово поселили. Смолич пише: «Дер
Ністер виглядав дуже пригніченим. ‘Смолич’, - сказав він мені, - ‘скажіть мені,
що я сплю. Скажіть, що все це лише поганий сон, та розбудіть мене! Невже люди
можуть бути такими чудовиськами!’».
Як стало відомо з
дослідження, нещодавно опублікованого доктором Дов-Бер Котлерманом з
ізраїльського університету Бар Ілан, після війни Дер Ністер змінив свою думку щодо
Біробіджану. Він відвідав Єврейську АО 1947р. та отримав гарні враження від
ентузіазму нових поселенців з України. Невідомо, чи переглянув він свою думку
щодо сіонізму після заснування ізраїльської держави. Однією з його останніх
робіт був панегірик Соломонові Міхоельсу, творчому керівникові Московського
державного єврейського театру, вбитого
Сталіним у січні 1948р.
Самого Дер
Ністера було заарештовано роком пізніше, він помер у таборах 1950р.
***
Як бачимо, що
українські письменники будь-якої національності були «вражені» лівацькими
поглядами, так само як і не обійшла їх спільна трагічна доля. Сам Смолич,
невідомо яким чудом уникнувши репресій, та видавши свою «Розповідь
про неспокій», не зміг уникнути неоднозначного сприйняття її потомками та, ще
більше, сучасниками. Тим не менш, випадає здогадуватися, що ці його мемуари є
цінним джерелом радше правди, ніж брехні на догоду тодішній кон’юнктурі: правди
того типу, про котру Юрій Лотман влучно колись сказав, що «за наявності методів
дешифрування запевна фальшивка може бути джерелом цінних відомостей, за
відсутності їх найвірогідніший документ може стати джерелом помилок».